Спогади про мою техаську маму

Спогади про мою техаську маму, маму Джин, яка співала, танцювала та рухалася під музику — це одні з моїх перших і останніх теплих спогадів про неї. Коли я був маленьким хлопчиком, я спостерігав, як вона шиє. Я дивився на неї знизу з підлоги, поки вона кроїла, втягувала нитку, а потім вела свій Singer у золотій туфельці на педалі, співаючи та наспівуючи під музику з альбомів Берта Бахарака («The Look of Love», «I Say a Little Prayer», «Walk on By»), що линула крізь золоті нитки динаміка Hi-Fi. Коли мені було дванадцять, ми провели поїздку в її чорному Cadillac, підспівуючи альбому оригінального бродвейського складу Evita. «Хіба ти не любиш цю музику!» — казала вона, розгойдуючись під «Don’t Cry for Me Argentina», тоді як її високий каблук тиснув на педаль газу. А вона й тато танцювали під свою пісню «More» на весіллях, у вітальні та на сороковій річниці весілля, яку я влаштував для них за три роки до того, як деменція з тільцями Леві захопила її життя.

Через два місяці після того, як вона втратила контроль над собою, її довелося госпіталізувати, а потім помістити в дім престарілих, вона впала у стан часткового занурення в себе. Зникли дикі галюцинації, переконання в тому, що її найгірші кошмари стали реальністю, і гостре збудження. Слава Богу. Проте зникла й будь-яка нитка нормальної розмови. Цей новий етап означав, що її очі були заплющені більшу частину часу. Коли ж вони розплющувалися, вона реагувала спалахами дитячої безтурботності — чистою радістю, яка нагадувала мені те, як я бачив її мимовільну реакцію на музику все своє життя.

Це надихнуло мене створити плейлист «Музика мами Джин», який складався з її улюблених поп-мелодій шістдесятих і семидесятих років, пісень із мюзиклів та опери. Я не знав, що займаюся музичною терапією, що музична терапія взагалі існує. Я просто вкрай розпачливо намагався знайти будь-який шлях до зв'язку з людиною, яка колись була моєю мамою.

Згідно з Американською асоціацією музичної терапії, «Музична терапія — це клінічне та засноване на доказах використання музичних втручань для досягнення індивідуальних цілей у межах терапевтичних стосунків кваліфікованим фахівцем, який пройшов затверджену програму музичної терапії». Коли я розпочав свій експеримент із музичною терапією, я, звісно, не мав професійної акредитації, але за моїми плечима був цілий життєвий досвід практичної роботи.

Мої аматорські сеанси музичної терапії спрацювали. Музика спалахами повертала її до тями. Нагодувавши її, коли вона сиділа в інвалідному візку із заплющеними очима, я поставив портативну колонку на її тумбочку, прокрутив коліщатко на моєму iPod до плейлиста «Mama Jean’s Music» і натиснув «відтворити».

Мама Джин почала оживати.

Коли заграла пісня «More», їхня з татом пісня, вона не розплющила очей, але почала розхитуватися в такт і наспівувати. Потім вона вказала в бік колонки і сказала: «Послухайте цей ритм. Кажу вам, це чудова музиקה». Опера Пуччіні La Bohème: «Арія Мімі — мабуть, моя найулюбленіша».

Коли зазвучала пісня «High Flying Adored» з мюзиклу Evita, вона випросталась, а її очі розплющилися, як у ляльки Baby Alive. Демон LBD залишив її тіло, і це була Мама Джин, яка розповідала про те, як вона бачила Evita на Бродвеї з татом, коли жила в Нью-Йорку, проходячи навчання на брокера. Коли її улюбленець Г'ю Джекман почав співати «I Go to Rio» з мюзиклу The Boy from Oz, вона ледь не витанцювала зі свого інвалідного візка. Під час кожного візиту музика не лише пробуджувала її справжнє «я», а й переносила у простір радості.

Ось основні принципи того, як працює музична терапія, за даними Американської асоціації музичної терапії (American Music Therapy Association): «Оцінивши сильні сторони та потреби кожного клієнта, кваліфікований музичний терапевт надає відповідне лікування, яке включає створення музики, спів, рухи під музику та/або її прослуховування... Музична терапія також відкриває шляхи для спілкування, що може бути корисним для тих, кому важко висловити свої думки словами. Дослідження в галузі музичної терапії підтверджують її ефективність у багатьох сферах, таких як: загальна фізична реабілітація та полегшення рухів, підвищення мотивації людей до участі в лікуванні, надання емоційної підтримки клієнтам та їхнім сім'ям, а також забезпечення виходу для вираження почуттів».

Деякі пісні в плейлисті асоціювалися в мене з моїм дитинством із нею, наприклад пісні Берта Бакараха, які вона колись крутила на аудіосистемі Hi-Fi, коли ще шила, та пісня Шер «Gypsies, Tramps, and Thieves», яка чомусь завжди лунала на радіо її велетенського білого Mercury Marquis, коли ми виконували доручення в ранньому дитинстві. Деякі пісні, як-от «My Best Girl» з мюзиклу Mame, були тільки для мене, але потім я швидко зрозумів, що мій експеримент із музичною терапією був настільки ж паліативним для цього недипломованого фахівця, наскільки й для пацієнтки.

Її навички спілкування та рухів на короткий час покращилися під час наших музичних моментів. На жаль, усе це тривало недовго. Протягом двох місяців її очі залишалися заплющеними, руки були стиснуті в артритні кулаки, а музика лунала намарно. Проте якби цей музичний плейлист спрацював лише один раз, на мою думку, він уже був би успішним.

Один із останніх разів, коли музика спрацювала, стався по дорозі до її невролога. Мій iPod був підключений до стереосистеми її Cadillac, і грав плейлист «Mama Jean’s Music». Вона спала більшу частину дороги, але щойно ми наблизилися до кабінету лікаря, автомобіль наповнила пісня «Jean» (з фільму The Prime of Miss Jean Brodie).

Жан, Жан, ти молода і жива

Вийди зі свого напівсонного марева…

Вона раптово прокинулася й розвеселилася, ніби на неї спрямували прожектор. «Жан!» Вона вказала на себе. «Це ж я!»

Музична терапія, можливо, і не сповільнила фатальний перебіг LBD, але вона подарувала нам цей момент. Це був, мабуть, останній раз, коли вона знала, ким є, останній раз, коли вона була Мамою Джин.

Автор: Джеймі Брікхаус (член правління та письменник, чия мама хворіла на LBD)

Джеймі Брікхаус є автором книги Dangerous When Wet: A Memoir of Booze, Sex, and My Mother, його тексти публікувалися в таких виданнях, як New York Times, Washington Post, Daily Beast, Huffington Post, та Salon. Мама Джин померла від ускладнень, спричинених деменцією з тільцями Леві, 14 грудня 2009 року.